"Я мав "білий квиток", але все одно мобілізувався", - актор і воїн Володимир Ращук

Володимир Ращук в ексклюзивному інтерв'ю УНІАН розповів про службу у ЗСУ, дружину, яка займається волонтерством, хто врятував його від бандитизму, та як він став актором.

Володимире, ви – військовослужбовець. Як вирішили поповнити лави ЗСУ, чи підтримала вас дружина, як проходив процес вступу і яку посаду обіймали спочатку?

Володимире, ви – військовослужбовець. Як вирішили поповнити лави ЗСУ, чи підтримала вас дружина, як проходив процес вступу і яку посаду обіймали спочатку?

Я, в першу чергу, актор, а не військовослужбовець. 24 лютого 2022 року був змушений взяти в руки зброю як доброволець. В той момент я знав, що мене не візьмуть до лав ЗСУ, НГУ чи іншої структури, бо мав "білий квиток", в якому було написано "не придатний" навіть під час війни. Тому пішов у добровольчий батальйон солдатом, бо не мав військового звання на той час. А вже після того, як ми звільнили Бучу, Ірпінь та Гостомель, мобілізувався в Гостомельську бригаду НГУ "Рубіж". Це саме та, перша бригада, яка приймала бій, бо на її територію висадився псковський десант.

Дружина підтримала мій вибір, були звісно нюанси, адже це нелегко прийняти.

Зараз ви командир батальйону. Що входить у ваші обов'язки?

Зараз ви командир батальйону. Що входить у ваші обов'язки?

Чесно, не знаю, звідки береться інформація... Я не є командиром батальйону! Раніше я був просто солдатом, потім зростав, брав на себе відповідальність та був командиром відділення та взводу. В Сіверодонецьку так сталося, що вбили командира роти, і я був змушений зайняти його посаду. Зараз я офіцер секції S3 штабу батальйону. Це управління бою та його планування. В мене купа екранів, ми все це розробили. Бо раніше воювали, як маленька радянська армія, по статуту України. А це вже безпосередньо батальйон "Свобода", ми в середині з начальником штабу, комбатом і побратимами створили секцію, яка працює по стандартах НАТО.

Почали ми з Броварів, потім відправили у Баришівку, Ірпінь, Бучу, Гостомель (в якості добровольця). Були в Рубіжному, але це після чотирьох днів полігону. Я до того, що зараз люди кажуть, не підготовленими кидають в бій. Був і Бахмут, Сіверодонецьк.

Що для вас найстрашніше на війні?

Що для вас найстрашніше на війні?

Першим етапом був страх невідомості, що буде попереду. Як казав раніше, я не військовий, і страшно було за своє життя. Потім, коли почали навчатись, пішли перші успіхи. На жаль, війна дорівнює смерть і втрати, був страх втрати. Є така фраза "ніколи не звикайте до людей". Це дуже важко, коли побратим стає тобі ближчим за будь-якого родича за короткий період часу.

Наступний етап – повернути страх, бо втрачається інстинкт самозбереження, ти вже не думаєш про те, що можеш померти й робиш погані речі, з точки безпеки. З кожною дією ти стаєш професіоналом, і той страх "відмінника", що ти мусиш робити все ідеально.

На даному етапі - страх того, що повторювати досягнення, котрі вже були, заходячи на будь-яку задачу та ділянку, скажу просто, щоб не всратися.

Чи доводилося вам стикатися з окупантами особисто?

Чи доводилося вам стикатися з окупантами особисто?

Звісно, доводилося. Наш підрозділ багато брав в полон. Чесно, ми дуже толерантна нація, ми підсвідомо, через те, що на нас напали, в нас нема тієї злості, бо ми мали б їх просто знищувати. А ми беремо в полон, годуємо, надаємо медичну допомогу і так далі. На жаль, для нас, і, на щастя, для них, ми дуже м’якенькі по відношенню до них.

Як із побратимами підтримуєте свій бойовий дух?

Як із побратимами підтримуєте свій бойовий дух?

По-перше, з тієї першої сотні майже нікого не лишилось. Десь 15, найперших, на жаль. Тому, це вже більше, ніж побратими, це вже як рідня. Рятує гумор і присутність поруч – це найбільша підтримка, що ти не здався, маєш правильну злість, бажання знищувати далі. Звісно, це і наші дівчатка, дружини, котрі після кожної ротації організовують нам на 10 днів виїзд в Карпати. Ми сім’ями, з дружинами виїжджаємо, і це дуже допомагає та надає підтримку. У кожного своє значення під словом "підтримка", але знати, що десь в світі існує людина, котра пройшла з тобою все і вона кохає тебе, це і є велика підпора.

Чого в армії не вистачає найбільше?

Чого в армії не вистачає найбільше?

Це питання на все інтерв’ю, бо сказати щось одне, це буде з мого боку несправедливо. В армії дуже багато проблем, та найбільша проблема – це і є армія, бо вона носить радянську та совкову модель. В неї є свої плюси, але війна дуже швидко мутує і видозмінюється. Тут не можна, маючи дрони, не переписати статут під те, що вони вже є в штатній структурі, а в штатки досі немає. Велика проблема в тому, що є старі командири, не по віку, а радянські, тугі, затягнуті, штабні, котрі втратили, в принципі, все на початку війни. А зараз мають бути офіцери та командири з бойовим досвідом, молоді офіцери, їх дуже багато зараз, і саме крутих в кожному підрозділі, є реально надпотужні люди.

На просторах мережі можна побачити, як військові готують собі їжу. Трапляються і відео, де військові кухарі створюють шедеври в польових умовах. Як вам така кухня?

На просторах мережі можна побачити, як військові готують собі їжу. Трапляються і відео, де військові кухарі створюють шедеври в польових умовах. Як вам така кухня?

Я дуже прошу без образ, ні в якому разі не хочу образити. Питання таке романтичне, людини, яка не розуміє, що таке війна. Польова кухня – це десь з радянських казочок або фільмів, або як вийти кудись в ліс на пікнік. Немає такого. Є сухпаї, сублімовані каші, батончики – це все що є. В тилу, так, ми збираємось і самі щось готуємо, знову ж таки, це питання на окреме інтерв’ю, бо я інколи люблю готувати. На позиціях, я просив й мені передавали інгредієнти, спеції, готував хлопцям рамен, чахохбілі. А мої побратими на той момент знайшли в якомусь розбитому та заваленому будинку, в підвалі, тарілку з сервізу, і ми по черзі їли під обстрілами.

Як ви виживаєте у суворих умовах?

Як ви виживаєте у суворих умовах?

Надважко в умовах, коли вдень при плюсовій температурі ми місили багнюку, а вночі мінус 21, і ти навіть не помічаєш, коли відмерзають пальці та кінцівки. В той момент єдине мотивувало і тримало, а до цього треба було ще й мотивувати підрозділ, а саме питання – "Хто я є?". І тоді зрозумів, що я українець, і захищаю своє святе, мою сім’ю, мою родину, мою ідентичність. Те, що хочуть знищити, все що наші пращури виборювали, формували нашу державність. Це найбільша мотивація, котра допомагає вижити в сурових умовах. А далі, це звісно, любов, дружина, яка молиться, мама, батько, сестра.

Ви народилися в Маріуполі. Чи залишилися у вас там близькі? Що відчуваєте після того, що Росія зробила з вашим рідним містом?

Ви народилися в Маріуполі. Чи залишилися у вас там близькі? Що відчуваєте після того, що Росія зробила з вашим рідним містом?

В мене там залишилась тітка, рідна сестра мого тата. А тато в Донецьку. Вперше за два з половиною роки, ми стали з ним спілкуватись. Він вийшов на зв'язок, проте ми не спілкуємось про війну, наскільки це можливо. Ми не говоримо про політику. Ми говоримо суто про здоров’я та буденні речі.

Про те, що я відчуваю, мабуть напишу книгу колись. Я ніколи в житті не зможу потрапити на могили до своїх бабусь та дідусів. Я ніколи не зможу потрапити в свою школу, бо її вже немає. В мене немає батьківської хати, бо вона зруйнована, всі місця, де я зростав, їх нема. І там знову відбувається найстрашніше – це русифікація, все українське знищується, завозиться відсотків 70 населення з російських регіонів, вони повністю змінюють населення.

Розкажіть, коли ви переїхали до Києва?

Розкажіть, коли ви переїхали до Києва?

До Києва я приїхав у 8 класі, з школою на екскурсію. Я був фанатом гурту "Вхід у змінному взутті". В Маріуполі слухав українську музику на касетах, і мені сказали, що на метро Арсенальна, в переході, є найбільший магазин з аудіокасетами. Я вирвався, не знаючи міста, коли на Майдані всі пішли в Макдональдс, я пішов на пошуки. За пів години збігав туди і назад, а це була зима, тоді був мокрий вщент, але купив собі альбом. Мав нереальне щастя.

А якщо серйозно, то в 2005 році вступив в театральний університет імені Карпенка-Карого, відучився там 5 років, і з того часу в мене вже була київська прописка. Вже з 2006 року став працювати в національному академічному театрі імені Лесі Українки, пропрацювавши там 17 років. А 24 лютого 2022 року розпочалась війна, і я пішов з однієї державної служби, до служби Національної Гвардії України.

Чому ви вирішили пов'язати свою долю з акторською діяльністю, адже ви робили великі успіхи у спорті?

Чому ви вирішили пов'язати свою долю з акторською діяльністю, адже ви робили великі успіхи у спорті?

Скоріш не в спорті робив успіхи, то моя офіційна відмазка була, я робив успіхи більш в бандитизмі. Тому, сестра вирішила мене врятувати, вберегти, й вона віддала в театральну студію "Альтерего" при маріупольському театрі. Проте, спорт завжди зі мною. Я вам більше скажу, в цьому році мені виповнилось вже 37 років, жодного разу не залишали думки про професійну арену, змагання ветеранів. Це була б люта заруба.

Яка роль для вас була найскладнішою? Чому?

Яка роль для вас була найскладнішою? Чому?

Всі. Немає жодної ролі, яка давалась б мені легко. Мені ще на першому курсі сказали "якщо якась роль дається вам легко, значить це буде сто відсотковий провал". Театральне мистецтво – те, що потребує мук, копання, пошуків. Ми не є нашим персонажем, я, особисто, нікому не цікавий, але якщо я зможу оживити те, що мертве, а тексти – вони мертві, і підняти його до рівня Бога, як то б пафосно не звучало, до вищого мистецтва, тоді це вже і є мистецтво та майстерність. Те, що було легкою роботою, то якась халтурка, зроблена на швидку руку. Та воно й швидко закінчувалось.

Чи були якісь курйозні чи страшні ситуації під час зйомок?

Чи були якісь курйозні чи страшні ситуації під час зйомок?

Взагалі, кожного разу під час зйомок відбуваються курйози. Якщо брати крайню роботу "Прикордонники", там було дуже багато всього. Це був крайній знімальний день, я мав вилізти в спортивній залі на вікно, а там дуже високі вікна. Мені, як максималісту, здавалось, що вони поруч. Треба було звідти зістрибнути, звісно, коли ти туди залазиш, бачиш, що там до підлоги нема що летіти. Проте є декілька поправочок: в мені наразі 125 кілограмів і майже 40 років. Я в хорошій формі, але не треба забувати, що суглоби вони не вічні, як і кістки. Я разів п’ять робив цей стрибок, і якраз на крупному плані приземлився дуже погано.

Ще була історія в цій стрічці. Я - курсовий офіцер, в мене є курсанти, яких я набираю. І оце моя група, з якою я буду працювати весь сезон. Вони - актори, котрих затвердили. Але насправді, я їм кожного ранку організовував шикування, ми читали молитви націоналіста, була хвилина мовчання, доповіді, все, як має бути, от саме по-військовому. Тому там не тільки є історія того, що актори щось зіграли, ми намагалися все ж таки зробити більш реальним те, що мало бути просто вигаданим.

Ви знімалися, зокрема, у російських проєктах. Що можете згадати про ті часи, про колег із країни-агресора? Як вони поводилися? Чи були у вас конфлікти?

Ви знімалися, зокрема, у російських проєктах. Що можете згадати про ті часи, про колег із країни-агресора? Як вони поводилися? Чи були у вас конфлікти?

Так, знімався в проєктах і російських, і з росіянами. Це були 12 років рабства, щось на кшталт того. Часи, коли розумієш, що ти знімаєшся, ти українець, знімаються в Україні, але приїжджає пан і він командує, що та як робити, якою мовою це має бути, про що це має бути і хто скільки буде отримувати. Тобто, умовно кажучи, навмання скажу, коли ти отримуєш якихось 5 тисяч гривень за знімальний день, ця мерзота отримує півтори тисячі доларів. Щоб ви розуміли, зазвичай в серіали, якісь такі багатосерійки, вони відправляли сюди якийсь шлак, бездарів. Я завжди відчував це і на творчому, і на побутовому рівні. Вони вели себе як імперці, а кастинг-директори, продюсери, асистенти акторів, знімальна група, звичайні актори – це все був обслуговуючий персонал. Моя ненависть і незгода з тими часами була максимальною.

Я вам більше скажу, за часів президентства Петра Порошенка, в нас не знімалися росіяни, бо він закрив повністю російський ринок. І саме тоді "повистрілювали" всі наші круті українські актори та акторки. Бо зазвичай на головних ролях були тільки кацапи. І в нас сталося дуже круте українське кіно, серіали, цікаві проєкти. Ну, а при Зеленському знову все пішло, і вже з повномасштабним вторгненням, звісно, це припинилося. Але конфлікти були постійно. Немає хороших руських. Хороші руськи - тільки мертві. Це моя думка.

Чи намагалися ви на початку війни достукатися до них?

Чи намагалися ви на початку війни достукатися до них?

Ні. Мені навіть було боляче, коли мої колеги намагалися достукатися до них. Бо 24 лютого 2022 року ми жили в Вишгороді. Саме туди почало дуже сильно прилітати, бо все було поруч. Гвинтокрили по Дніпру, по дамбі збивали ракети. Це був просто жах. І от в цей день в мені відбулося переродження. З того дня, з 24 лютого, ні з ким та ніколи не спілкуюся російською мовою. Я дуже жахливо говорив, та й зараз не досконало. Але для мене це принципове питання. Я був малоросом, не розумів, хто я є. Я був людиною, яка не усвідомлює, для чого вона тут і де вона живе. А от в той момент почав це розуміти, і цей процес відбувається досі.

Нікого взагалі я не намагався переконати. Єдине, ми там закінчили один серіал, і один російський актор, який ходив на якісь мітинги, виходив і казав "Ми за мір". Він мені ще писав: "Держитєсь". Я йому українською і відповідав. Він каже: "Я не розумію", а я: "В тебе є перекладач". Це буквально було перші пару днів. Потім я його видалив, заблокував, і взагалі нікого не хочу знати з того боку, бо це мародери, вбивці, окупанти, терористи, фашисти. Це мразоти, які роблять геноцид. Вже не перший і навіть не другий, і далеко не третій на нашій землі. Вони вважають, що нас не існує, тому для мене їх нема.

Нині з'явилося багато фільмів та серіалів, пов'язаних із війною в Україні. Однак деякі з них зазнають особливої ​​критики. Як вважаєте, чому?

Нині з'явилося багато фільмів та серіалів, пов'язаних із війною в Україні. Однак деякі з них зазнають особливої ​​критики. Як вважаєте, чому?

Я далекий від цього, не стежу за критикою, не читаю коментарі, мені це не цікаво. Єдине, що можу сказати по своїх відчуттях, коли в країні йде війна та в кожній другій родині або рідний, або друг воює, то і ти не живеш. Я знаю по своїй дружині, коли я на фронті, вона не живе. І чи є контент для неї, щоб вона відволіклась? Вона включає кіно, бачить, як якийсь суперпопулярний та медійний актор, у якого сотні тисяч підписників в Інстаграмі та в ТікТоці, грає військового. Як ви думаєте, буде критика? Це ж паскудство. Це гидко. Це перша причина.

А, по-друге, бути у стані війни і дивитися війну - це як тонути і просити, аби на тебе ще зверху зі шлангу поливали водою. Це по-ідіотські, як мені здається. Дуже багато людей не розуміють взагалі, що таке війна і що зараз переносить наша країна. Для кожного це або десь, або романтика, або всі піда**си, а ми хороші. Зараз не треба знімати щось серйозне про війну. Треба знімати комедійне про війну, так як у нас буває на позиціях, фіксувати документальними стрічками про українських героїв, бо їх безліч. І ця війна показала, що Україна – це країна героїв, це країна людей, які встали проти. Ось про це треба знімати!

Я знявся в двох таких військових фільмах, серіалах - "Позивний тамада" і "Прикордонники". Вважаю, вони обидва мають право на життя і мають бути, бо там дуже багато гумору. В "Позивний тамада" реальна історія, яка викручена до нереальних обставин, тому вона виглядає, як казочка, і мені це дуже подобається. А "Прикордонники" - дуже крута, правильна історія з чудовим кінцем. Тому просто запрошую всіх до перегляду.

Про яку роль ви мрієте?

Про яку роль ви мрієте?

Багато ролей. Я мрію, що нарешті буде зніматися дуже круте кіно про наші визвольні змагання. Історичне. Я мрію про потужне дитяче кіно, про наших супергероїв, мрію там зніматись. Дуже хочу зіграти Святослава Хороброго. Зіграти багато класики, бо відчуваю в собі сили і досвід до того. Хочеться ділитися своїм досвідом.

У вас є дочка. Як вона відреагувала на те, що ви пішли воювати?

У вас є дочка. Як вона відреагувала на те, що ви пішли воювати?

Вона більш тверезо, ніж мама, відреагувала на мій вибір. І вона маму більше підтримує, аби вона не хвилювалась. Це моя доня улюблена, вона дуже свідомо зрозуміла, що тато йде і його треба підтримати. Вона весь час займалася тим, щоб підтримувала маму, мою дружину. І от це, мабуть, найкрутіше.

Чи думали ви відправити її за кордон?

Чи думали ви відправити її за кордон?

Перше, що ми з Вікусею сказали - шуруй за кордон. І досі наполягаємо. Я дуже люблю Британію і мрію, щоб вона туди поїхала. Тим більше, вона на найвищому рівні знає мову, й зараз працює в іноземній компанії, надає консультативні послуги англомовним людям. Але вона, як справжня донька своїх батьків, обирає жити в Україні.

Де вона навчається? В її університеті переважно україномовна аудиторія чи все ж таки багато тих, хто розмовляє російською?

Де вона навчається? В її університеті переважно україномовна аудиторія чи все ж таки багато тих, хто розмовляє російською?

Вона покинула наразі другий університет. Спочатку навчалася в польському університеті, при НАУ. Потім, все покинула, там IT напрямок був, їй не сподобалось. На наступний рік вона спробувала та вступила в театральний. Після цього сказала: "Дорогі батьки, я не знаю, як вам після стількох років в цій цинічній професії вдалося залишитися людьми". Вона теж покинула театралку Карпенка-Карого, хоча навчалася, як на мене, в одній з найкращих наразі майстерень - у Богдана Бенюка і Лєни Щурської.

Як розмовляли? Я можу сказати одне: вона задавала мені і мамі багато питань, коли ми перейшли на українську. Бо до 24 числа ми розмовляли всі російською. Вікуся, звісно, менше, але ми з Катею тупо кацапами були, малоросами. Коли перейшли на українську, почали пояснювати. На початку їй було не дуже зрозуміло, але вона почала переходити, хоч і робила помилки. І вона чула, що і я таким же лютим суржиком спілкуюсь, то їй і не було соромно через це. Згодом, коли я повернувся після Ірпеня і Бучі, ми сіли і телефоном, правда, проговорили наскільки важливо ідентифікувати себе, хто ти є. Вона весь свій соціум, коло спілкування, і переформатувала на українську. Хто не захотів - з тим не спілкується. В нас дуже свідома дитина, я пишаюсь нею.

Ваша дружина – волонтер. Вона їздить у гарячі точки. Як ви реагуєте на це? Чи не намагалися відмовити її з метою безпеки?

Ваша дружина – волонтер. Вона їздить у гарячі точки. Як ви реагуєте на це? Чи не намагалися відмовити її з метою безпеки?

По-перше, моя дружина — це моя дружина. Це означає, що вона абсолютно безбашена, фанатична націоналістка і патріотка. Була одна ситуація, коли ми були дуже близько від лінії зіткнення, і була можливість в мене трішки поспати. Я тільки з нічної зміни прийшов, ліг, і тут мене хтось цьомає. Я відкриваю очі, а це вона приїхала до мене аж туди на хвилин десять. Це був Сіверськодонецьк. Ну і після того я сказав, що не зможу функціонувати, коли ти тут. Ти - жінка, і маєш зберігати те, куди я буду мріяти повертатися. Бо якщо підеш воювати, то у нас будуть взагалі спалені мости, і підемо, як в казино кажуть, в all-in.

Ви багато років разом. Чи були у вас кризи у стосунках?

Ви багато років разом. Чи були у вас кризи у стосунках?

Я її любив та ніколи не думав про розлучення. Я не думаю ні про кого іншого, в мене є одна дружина, яку я безмежно люблю. Тому про кризи я не знаю. Буває втома, бувають контузії в мене. Більше їй важко жити з людиною, яка пройшла той жах, який я приходив. І виносити, і терпіти це все, мої зриви. Я не знаю, при житті їй треба ставити пам'ятник Героїні, орден давати. Не знаю, чи я витерпів би. Та маю її тільки поважати і підтримувати, бо на ній дуже велике навантаження.

У чому секрет щасливого сімейного життя?

У чому секрет щасливого сімейного життя?

Ну, ми ж не панацея. І у кожного свій секрет. Мені здається, що це правда, тобто чесність, повага. Звичайно, і любов, я маю на увазі, пристрасть, бажання і розуміння, що краще твоєї єдиної нікого не існує, і вона неперевершена. Вважаю, що це дуже важливий момент. Діалог, розуміння одне одного. І саме не компроміси, а вміння розмовляти і чути.

Що може вас зворушити?

Що може вас зворушити?

Абсолютно все, що пов'язане з людською природою, з правдою і чесністю. Я став з війною дуже сентиментальним, можу почати плакати просто з нуля. Стою, стою і починаю захлинатися. Сьогодні читав Вікусі наші язичницькі корені, символи, наших богів язичницьких. І як почав ридати... Мене це дуже розчуло, бо я це переживав, ми це проходили. Сенс в тому, що там виникла така правда, і я просто розревівся. Або на виставі, дивимося, якась лірична сцена, і я можу заплакати.

Про що зараз мрієте, крім перемоги?

Про що зараз мрієте, крім перемоги?

Моя мрія, щоб Україною правила людина, за духом, за ідеєю, така, яка любить цю країну, яка приймає закони в інтересах цієї держави, яка бореться за неї. Якщо буде така людина при владі, то, звісно, російська мова буде заборонена, її на вулицях не буде, вона буде каратися законом, або вони всі повиїжджають.

Хай буде менше людей в Україні, але вони будуть ідентифікувати себе як українці, і воїни не будуть стресувати. А ті, хто воюють і говорять російською, зрозуміють, що нарешті в цьому є сенс. Бо ця ідеологія, вона не пророблена, бо її немає, бо на законодавчому рівні немає українців і проукраїнських людей, які будуть відстоювати це. А ще я мрію про мою велику родину і про її возз'єднання.

Джерело: https://www.unian.ua/lite/stars/ya-mav-biliy-kvitok-ale-vse-odno-mobilizuvavsya-aktor-i-vojin-volodimir-rashchuk-12795909.html