Реальний Сенцов. Історія режисера і штурмовика з товстою шкірою

– "Тепер тебе нарешті виженуть з армії", – сказала мені одна дівчина після перегляду, – усміхається Олег Сенцов за кілька днів до української прем'єри свого фільму "Реал".

Щодо цього він точно може не хвилюватися: навряд чи знайдеться багато охочих замінити командира штурмової роти Сенцова. Так само малоймовірно, що Олега кинуть штурмувати посадки, раптом комусь із високого начальства не сподобається, що в "Реалі" показано забагато правди війни. Бо саме це він і робить два з половиною роки.

В жовтні 2024-го вперше за тривалий час Сенцов отримав відпустку – зокрема для того, щоб показати новий фільм на фестивалі "Київський тиждень критики".

Київ вкотре засмутив його.

"Згадується "Хрещений батько-2", де вечірка в Гавані продовжувалася, поки в місто не ввійшли війська Кастро. Ми вже стільки втратили часу, ресурсів та людей, що кардинальні зміни зараз зможуть лише стабілізувати ситуацію в майбутньому. Але ми продовжуємо обирати стратегію страусів, бо голова в піску це набагато безпечніше, ніж дивитися правді в очі", – написав Олег у соцмережі.

До того Сенцов два дні вагався, чи варто це робити.

– Цей пост доволі темний. Але я зрозумів, що він потрібний. Якщо вважаю за потрібне щось сказати або зробити, кажу і роблю.

Десять років він існує не лише в людському вимірі, а й у світі символів. Сенцов – колишній бранець Кремля, засуджений на 20 років. П'ять із них він провів у російських в'язницях. А ще витримав 145 діб голодування, перш ніж у вересні 2019-го повернувся в Україну після обміну.

П'ять років з моменту виходу з російської колонії суворого режиму Олег намагається зламати інерцію бренду "Сенцов", дивідендів від використання якого йому вистачило би до кінця життя.

Найменше він хоче бути символом. Будь-чого. Незламності. Опору. Усього хорошого проти усього поганого. Скільки їх, символів, за останні десять років з гуркотом впали з п'єдесталів, на які їх підніс захоплений натовп.

Найменше він хоче відповідати чиїмсь очікуванням.

Найменше він хоче сьогодні говорити про російську в'язницю, Путіна та іншу огидну екзистенцію.

Він – режисер і хоче говорити про кіно – чуже і своє, знятого "Носорога" та майбутнього "Кая".

Сенцов – червонокнижне явище в сучасному світі. Він вміє йти до кінця й не розмінюватися на дрібниці. І все знає про різницю між "бути" і "здаватися".

Він навчився довіряти не словам, а вчинкам, не вірить у життя після смерті, прощу без покаяння, а покаяння ворога – без перемоги над ним.

УП поспілкувалася з режисером напередодні показу його фільму в Києві.

Того вечора в залі київського кінотеатру "Жовтень" відерця з попкорном у руках глядачів залишилися недоторканими.

Усе, що відбувається в "Реалі", могло би нагадувати відеогру – шутер від першої особи. Але ця стрічка – вікно не до вигаданої реальності, а до справжньої війни. Такої, якою вона є зсередини. Без зав'язки, кульмінації, розв'язки і можливості прожити ще шість життів, якщо в цьому житті щось пішло не за сценарієм і тебе вбили.

"Реал", "Марсель", "Челсі" – ці назви постійно звучать з екрану протягом півтори години. Футбольна Ліга чемпіонів тут ні до чого. Все це позиції на Запорізькому напрямку, де влітку 2023-го намагалися закріпитися українські бійці.

Ті з них, що в кадрі, перебувають на "Марселі" і спілкуються по "радєйці" – з "Реалом", зі штабом, з артилерією, з аеророзвідкою.

Артилерія мовчить, боєкомплект не підвозять, поранених не евакуюють, хто командує "развєдосами" – хз. Потужний контрнаступ триває.

Один із бійців хитає головою, потім рефлекторно підносить до рота сигарету і затягується. Але в його руці немає сигарети. Колись ця не вигадана затяжка увійде в історію кіно так само, як дитячий візок, що скочується Потьомкінськими сходами у фільмі Ейзенштейна.

Замість професійної кінокамери в "Реалі" – GoPro на шоломі бійця, що випадково увімкнулась у метушні. Замість сценарію – стрим війни, неприкрашений монтажем, музикою і спецефектами. Замість знімального майданчика – клаустрофобський простір однієї траншеї. Подеколи камера вихоплює крупним планом її земляну стіну – ґрунт.

Позивний бійця, який не з'являється на екрані, але голос якого весь час звучить за кадром, теж "Ґрунт".

Це позивний Олега Сенцова. Коли я питаю про символізм позивного, звісно, щось про землю, яка захищає, в яку вріс корінням, яка дає сили, – куди ж без цього, він дивиться на мене очима людини, хронічно стомленої ідіотськими запитаннями – із сумішшю відрази та співчуття.

– Слухайте, я розумію, про що ви. Але тут немає глибинних сенсів. Це позивний з мого нікнейму в кіберспорті, який був ще 25 років тому. Від англійського grunt, в перекладі "хрюкання", "бурчання". Насправді схоже на мій характер – він не дуже приємний.

"Фільм, який не є фільмом" – каже про "Реал" Сенцов.

– Я вирішив, що треба це показати. Тому що реальну війну мало хто бачить і мало хто розуміє. Половина навіть з тих людей, які носять однострій, ніколи не були на передовій. Але хто був, знають, що це завжди хаос, все йде не за планом, люди туплять, люди гинуть, люди йдуть не туди, не працює зв'язок, план був поганий, хтось не відпрацював, хтось не зробив того, що мав зробити.

Хронометраж фільму – 90 хвилин. Бій на "Реалі" тривав 18 годин. 22 українські бійці загинули на позиції.

Мовою ранкового зведення Генштабу синопсис фільму Сенцова виглядав би так:

"За минулу добу українські захисники вдарили по 16 районах зосередження ворога, а також уразили інші об'єкти противника. На Запорізькому та Херсонському напрямках противник продовжує вести оборонні дії".

Властивість Сенцова – однією своєю присутністю, навіть мовчки, змінювати простір і рельєф місцевості навколо. Річ не лише в його двометровому зрості. Колись цей феномен описав Джонатан Свіфт у своїх "Мандрах Гуллівера": "квінбус флестрін" у перекладі з ліліпутської "людина-гора"

За пів години розмови з Сенцовим набирається кілька десятків його цитат у форматі What I've Learned, вигаданому американським Esquire. Кожна – переплавлений у слова досвід.

"Ні про що в житті не шкодую, але прожити ще раз таке саме життя не хотів би".

"Я вже не такий тонкошкірий, як був у дитинстві. Шкіра товста, прокусити важко. Шкіра носорога".

"Всередині мене не живе якийсь окремий режисер-перфекціоніст, гномик, тарган чи хтось ще. Я цілісна людина".

"Я одинак. Хоча вмію працювати з людьми. Тому в армії кар'єра командира дається мені не те, що легко, але дається. Хоча потрібен час, щоб на самоті заживити свої батарейки. А цього часу немає".

"Я маю багато друзів, прекрасну родину, це мене підтримує. Але за великим рахунком можу покладатися лише на себе. Якщо, не дай Боже, раптом нікого не стане завтра, то я не зламаюся".

"Дружина розповідала про тренінг якогось ізраїльтянина, який казав, що для щастя потрібні три прості речі: робити те, що хочеш, не робити те, чого не хочеш, і щось третє – забув. Перші дві речі я роблю; щось третє ще було, але цих двох вистачає".

Якщо "товстошкірий" Сенцов має ахіллесову п'яту, то це, мабуть, роздратування від того, що нав'язані ззовні сценарії життя заганяють його в клітку одного амплуа.

"Насправді так незвично читати про себе. Наче до тебе справжнього, що лежить тут на ліжку з цією ось газетою в руці, та людина, про яку стільки пишуть і, судячи з усього, багато говорять, не має жодного стосунку. Ти навіть на фотографії вже мало схожий на нього.

Цікаво, чи вдасться мені й іншим поєднати колись цього Сенцова, справжнього, з тим, віртуальним? Мабуть, ефект буде цікавий, але важкий, можливо, багатьох чекає розчарування, як це часто трапляється з вигаданими героями", – писав він у щоденнику влітку 2019-го, на 33-й день свого голодування в російській в'язниці.

Після звільнення Олег уперто позбувався згадок про своє минуле "бранця Кремля". Спалив тюремну робу. Передав до музею листи, отримані ним у російській в'язниці. Володимиру Зеленському у вересні 2019-го перепала пластикова банка з-під чаю з жовтою і синьою смужками і тюремним нагрудним знаком всередині, яка була з Сенцовим усі п'ять років ув'язнення.

"Я цю історію закінчив. Все віддав", – резюмує Олег.

Один із його талантів – не тягнути за собою з минулого тягар перемог і поразок.

"Я не живу минулим, не живу майбутнім, не живу вигаданою реальністю. Я живу реальним життям. От воно таке, мені подобається, іншого немає.

Ми з вами зараз говоримо, вечір на Подолі, останній теплий день осені, бо завтра вже буде похолодання. Я просто насолоджуюся цим", – каже Олег у жовтні 2024-го.

"Я людина дії", – підводить він риску так, ніби це має все про нього пояснити. Саме в його виконанні така формула, яку в іншому випадку можна було би вважати штампом, набуває сенсу та ваги.

Ще пів години розмови з Сенцовим, і наступна порція цитат готова. Іноді з правилами життя, частіше з життям без правил. А також без шмарклів, маніпуляцій і дешевих мотиваційних спічів.

Про зраду.

""Чужая душа – потемки". Це казала мені людина, яку я 20 років вважав другом. А коли почалася окупація Криму, він вступив до місцевої проросійської самооборони. Побачив мене на мітингу і доповів своєму командиру: "Дивися, це Олег, якщо він тут з телефоном у руці, то він точно все це організовує". І це було дуже цікаво. Людина, улюблена поговорка якої – "чужая душа потемки". Коло замкнулося. Життя підкидає сюжети, які не кожен намалює в голові".

Про прощення.

"Колекціонування образ – це захоплення слабких. Якщо хочеш бути сильним, вчись прощати. Завжди так вважав і багато кого прощав. Але я не готовий пробачити свого вбивцю. Я з тих, хто намагатиметься вихопити сокиру з його рук і відрубати йому голову. До того ж проща неможлива без покаяння. А покаяння росіян неможливе без нашої перемоги".

Про смерть.

"Нічого не буде після смерті. Людина живе, потім помирає і все. Просто кінець фільму і чорний екран. Все, що залишається по тобі, це пам'ять, якийсь слід в історії, творчість, або просто в твоїх дітях щось лишається.

На війні не лише бачиш смерть, ти відчуваєш, що вона проходить повз тебе. От виходило десятеро, двоє вже не повернуться. Причому не тому, що хтось був менш навчений, просто трохи не пощастило".

Нагадую Олегу фразу з його збірки оповідань "Жизня", вперше виданої 2015-го.

"Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: "З криком "Ура!", з автоматом у руках, з ротом, повним крові". Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому".

Питаю, чи не змінилося це його бажання десять років по тому?

– Якщо ви читали книгу, то там було продовження цієї фрази. "Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров'ю, волають від болю і згадують маму".

"Герой", "героїзм", "помер героєм" – це такі правильні слова, які треба казати родинам загиблих. Тому що родина має знати, що їхній чоловік, син, батько пішов на війну і загинув героєм. Як би він не помер, він помер героєм, перш за все. А подробиці…

В прямому боєзіткненні гинуть, може, 10% від загальної кількості втрат. Всі інші – на логістиці, кудись просувалися, кудись їхали, кудись ішли, десь сиділи, когось накрила арта, когось ударив FPV або мінометка, когось, не дай боже, переїхала своя техніка. Людина могла пройти сотні випробувань, де проявила себе героєм, але вижила, а загинула без криків "ура!". Буває. Війна.

А щодо геройства – на фронті це слово має негативний відтінок. Геройство – це лізти, куди не треба, наражати на небезпеку себе і побратимів. Або це вимушене геройство, коли ти маєш закривати собою діри, які хтось десь про*бав.

Перекидаю ще один флешбек – до його оповідання про школу. Там ідеться про те, як на випускному екзамені вчителька підказала йому рішення задачі. І про відчуття брехні, бруду і сорому, яке не залишало його після того. Що викликає в нього сором сьогодні, як колись на тому іспиті?

– Тоді йшлося лише про трикутники з задачі, а зараз про життя людей.

А соромно за те саме. Кількість брехні в нашій державі величезна. І в армії вона має просто якийсь неосяжний обсяг. Всі доповідають наверх тільки хороші новини. А тих, хто доповідає реальну обстановку, знімають. Замість них ставлять тих, хто каже: "Так, буде виконано, плюс-плюс, вперед-вперед".

Так формується викривлене бачення, коли в штабах одна реальність, а на землі – зовсім інша. Вони кажуть: підіть туди, захопіть це. А ми не можемо, в нас немає стільки сил. Як так? Вперед, вперед! Пішли – нічого не зробили, людей стало ще менше. Давайте ще раз і ще раз. Ні, не сюди, а ось туди. І це дурдом, безкінечний, кінця краю цього я не бачу.

На якихось рівнях командири можуть це згладжувати, щось робити, але система загалом працює ось так. На жаль, ми залишаємося маленькою радянською армією, яка воює проти великої радянської армії.

За канонами драматургії протагоніст має невпинно шукати себе, робити важкий вибір, помилятися, страждати й ходити по колу.

Немає нічого гіршого за цілісного героя, який живе в гармонії із собою.

Сенцов саме такий – цілісний і гармонійний.

В розмові з ним виникає дивне відчуття: попри весь жах теперішнього часу, це час Сенцова. Бо найгірше, що може бути для таких людей – це тягуча постправда, коли "немає нічого правдивого й усе можливо", в якій застигаєш, наче муха в бурштині.

– Мій товариш, він теж з Криму, каже, що з усіх варіантів я завжди обираю найскладніший. Я ніколи так не оцінюю. Завжди обираю варіант, який вважаю для себе правильним, і відкидаю інший. А складний він чи не складний – для мене не є аргументом.

Я міг не йти на війну. Міг спокійно працювати десь на культурному фронті, міг виїхати за кордон, і ніхто мені би слова не сказав. Але я пішов у військо. Не просто у військо – в піхоту. Не просто в піхоту – в штурмовики. І не розумію, як може бути інакше.

Здається, він завжди був саме такий. Сенцов не любить копирсатися у власному минулому – все, що про нього мають знати, радить шукати в своїх книгах і фільмах. Знайти в його біографії момент доленосного вибору, та ще задача.

Можливо, пролог до того вибору стався, коли в 10–11 років Олег потрапив на екскурсію в Ханський палац у Бахчисараї. Одна з картин в експозиції музею вразила його.

Повелитель сидить на троні, гнівно тупаючи ногою, довкола розсипалися розгублені й перелякані слуги, свита й охоронці хана, а перед ним гідно та спокійно стоїть людина.

"Це був присланий до хана посол, який не захотів падати перед ним ниць і взагалі поводився за місцевими мірками не надто запопадливо, – згадує Сенцов ту картину. – Хан за це на нього розгнівався й кинув до темниці, де той просидів років двадцять і вмер хворим дідом.

Мене тоді вразила ця історія. Мені здавалося страшним і неможливим відмовитися від самого життя, від літнього сонця, від усього – заради того, щоб не схилитися один раз перед правителем…

Я радий, що в житті того хлопчика сталося багато таких речей, котрі дуже змінили його, і коли настав момент, на який він не чекав і не сподівався, він зміг зробити правильний вибір. Двадцять років у темниці варті того, аби хоч раз не зігнутися перед тираном".

"Галантерейник і кардинал – це сила!" – цитуючи "Трьох мушкетерів", посміхнеться Сенцов, якщо раптом вам спаде на думку порівняти його з Черчиллем. Але в цьому порівнянні насправді більше сенсу, ніж здається. Британський прем'єр свого часу став чи не єдиним політиком, який замість загравань і торгів з Гітлером не відвів погляд.

– Сміливість дивитися правді в очі дуже важлива, і вона нечаста серед політиків. Цього нам не вистачало на початку війни і не вистачає зараз. Саме тому Черчилль – це один із моїх улюблених персонажів, дуже неоднозначний, але для мене це приклад.

Він зрозумів, що головна зброя диктаторів – це страх. Їхня влада тримається не на армії, не на зброї, не на каральній системі. Коли закінчується страх, закінчується влада, виявляється, що король голий.

У квітні 2015-го на засіданні суду в Лефортово, я сказав, що не боюся 20-річного ув'язнення. Тому що епоха кривавого карлика закінчиться раніше. Потім у Якутську я чув: "Чого ти чекаєш? Ти на суді назвав Путіна кривавим карликом. Ти ніколи не вийдеш із в'язниці – такі образи не пробачають".

Я це робив свідомо, тому що розумів, що скоро все закінчиться, мене утягнуть кудись за Полярне коло, і цих слів ніколи і ніхто не почує. Тому я скористався можливістю. Бо це моя особиста війна з Путіним і його режимом.

Десь за Полярним колом у російській колонії суворого режиму "Білий ведмідь" ув'язнені шикуються в колону. Колона починає рух: усі з лівої ноги, крім Сенцова в перший шерензі. Стрій ламається.

"Наче і дрібниця, але це тільки на перший погляд. Це було як не привітати Гітлера на фашистському мітингу чи не встати при виконанні гімну Радянського Союзу… Так почалася наша невелика війна", – згадує він.

Далі були погрози і залякування, шмони по кілька разів на день. За кілька місяців його перестали смикати. Він єдиний продовжував крокувати з правої ноги, а всі вдавали, що так і треба.

Коли він сьогодні згадує те п'ятирічне протистояння людини і людожерської системи, розумієш, що це для нього дуже персоніфікована історія. З одного боку, Сенцов без армії, карального апарату та ядерної валізки. З іншого – Путін. І раптом виявилося, що світом керують не ракети і не червоні кнопки, а воля людини йти до кінця, не зраджуючи себе. Такий от недоказовий, прости господи, ідеалізм.

У вересні 2019-го Путін програв, погодившись на обмін. Сенцов впевнений, що так буде і цього разу. Якщо достатня кількість людей, зокрема політиків на Заході, перетне "червону лінію" страху.

Сенцов із тих, хто мовчить не менш красномовно, ніж говорить. Все на обличчі. Іноді під час розмови він розпливається в усмішці, іноді ти не впевнений, що у відповідь в тебе не полетить стілець.

Іноді через "шкіру носорога" проглядають риси хлопчика з його давнього оповідання, який скаче на одній нозі за дідусем-велосипедистом і йому байдуже, як це виглядає збоку.

Питаю, як почувається той його внутрішній хлопчик?

– Мені важко сказати, чи скаче він на одній нозі. Але точно, що я зберігаю байдужість до того, що про мене думають.

Сьогодні я був на похороні. На поминальному обіді до мене підійшов хлопець, якого я витягнув пораненим. І каже: "Слухай, був у шпиталі, у палаті хтось про тебе сказав, що ти такий на пафосі, на понтах. Я йому ледь горлянку не перегриз, тому що ти мені життя врятував, а він про тебе таке каже". От дві людини. Я ж не буду бігати і кожному щось доводити.

Живу так, як хочу. А кожен хай думає про мене, як вважає за потрібне. Я знайшов у собі якусь внутрішню гармонію. Такий трохи буддизм.

Сенцов не вірить гучним словам, значення яких кожний розуміє на свій лад. Не заявляє про бажання змінити, а надто врятувати світ. І при цьому змінює його, принаймні в зоні своєї прямої видимості. Як? Можливо, річ у тім, що він завжди обирає йти своєю стежкою, знімати своє кіно.

Наступний фільм – "Кай" – він хоче зняти про історію сім'ї, яка перебуває в кризі. Час для художнього кіно про цю війну ще не настав – вважає Олег. Коли це станеться, через 5 років чи через 10, не знає. Довгі дистанції його не лякають.

Ми закінчуємо розмову, прощаємося. Я чекаю, з якої ноги він зробить перший крок. З правої. Цього разу не через протест, а тому що так для нього природно.

Того ж дня випадково чую фразу, яка наче не має до Сенцова жодного стосунку, але насправді вона про нього.

"Мамо, я йду, щоби прийти", – незворушно каже семирічна дитина, запізнюючись до школи, поки її мама на нервах влаштовує фестиваль паніки та ниття.

Сенцов із тих, хто йде, щоби прийти.

Текст – Михайло Кригель, фото – Олександр Чекменьов