Нам не сподобається голлівудське кіно про українську війну – режисер Левицький

Любомир Левицький – режисер, який має комерційно успішні фільми українською мовою та співпрацює з Голлівудом.

Це він зняв перший україномовний трилер "Штольня", містичний трилер "Тіні незабутих предків" та комедійний фільм "Скажене весілля-3".

Під час повномасштабної війни Левицький змістив свій фокус режисера з ігрового кіно на зйомку документальних і псевдодокументальних фільмів. Так з'явились стрічки "Йди за мною" та "Ми були рекрутами".

"Певний час я робив кіно для молодої аудиторії – студентів, підлітків, – і надавав увагу більше формі. Якщо сьогодні подивитись назад, то герої тих фільмів були трошки інфантильні. Із початком повномасштабної війни все дуже змінилось. І я змінився: знайшов себе в мілітарній темі", – каже режисер.

Як це: знімати кіно, де замість акторів – реальні військові? Якими мають бути фільми про нинішню війну в Україні? Та чому Голлівуд досі не випустив жодної стрічки про це і дав "Оскар" росіянам за фільм про Навального?

Про це "Українська правда" поговорила з Любомиром Левицьким. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

– Ви автор цілої низки відомих фільмів, утім, коли себе представляєте, кажете: "Я – той самий чувак, який зняв "Штольню". Чому так?

– У мене навіть є друзі, які називають мене "Штольневич" (усміхається – УП).

Я колись мріяв, щоб це кіно забули, соромився його дуже, не розумів його цінності до кінця. Але це був перший україномовний фільм, який наробив багато галасу свого часу. Тому я так кажу, щоб одразу зорієнтувати людей.

У мене багато випадків було, коли люди під час розмови дізнавалися, що я колись зняв "Штольню", і в них змінювався навіть тон розмови, одразу якась повага з'являлася.

Одного разу в мене була розмова із Катериною Ющенко, і вона згадала дуже цікавий момент, коли діти під час перегляду "Штольні" сказали Віктору Ющенку: "Дивись, тату, це – голлівудське кіно українською мовою". Це його дуже надихнуло і стало одним із емоційних тригерів, щоб ініціювати україномовний дубляж голлівудської продукції.

Після цього фільму стався величезний приріст студентів у вузи: і в Карпенка-Карого, і в університет Поплавського. Вони пішли вчитись на режисера, бо повірили, що в Україні можна знімати українське кіно.

– Від моменту, коли "Штольня" з'явилася на великих екранах, минуло майже 20 років. За цей час дуже багато всього змінилося. Ви теж змінилися як режисер: від ігрового кіно перейшли до зйомки напівдокументального. Чим зумовлена така трансформація?

– Мої фільми – наче голлівудське кіно по-українськи. І основна моя мета – щоб українці, сидячи в кінотеатрі, відчували себе повноцінними, щоб розуміли, що у нас теж є своє кіно класне.

Раніше ми конкурували не лише з голлівудськими фільмами, а й із російськими. І коли українці дивилися російське кіно і називали його "отєчествєнним", у мене просто ком у горлі ставав. Мені хотілося, щоб наше кіно крутіше виглядало.

Влітку 2022 року я сидів вдома і думав, як можу бути корисний країні як режисер. І зрозумів, що це може бути завдяки документалістиці. Але я – не документальний режисер. Мої колеги не дадуть збрехати, що це – зовсім інша професія, дуже близька до журналістики.

І я тоді подумав: "Окей. Візьму історії, які у мене будуть викликати мурахи, і буду робити так, як вмію. Спробуємо, що з цього вийде". Так народилася перша історія "Іди за мною".

Це – документальний фільм про першу у світі рятувальну операцію дроном.

Ми зробили цю історію у вигляді фільму, і вона потрапила на CNN: приїхали репортери і зробили ексклюзивний матеріал про те, хто стріляв у цих цивільних, як це відбувалося, використали кадри з нашої стрічки. Усі мої американські друзі мені написали, що бачили цей сюжет.

І знаєте, в чому найбільша була перемога? Його поставили в ефір після розмови Путіна і Сі Цзіньпіна, де Путін розказував яка їхня армія крута, як вони діють у рамках закону, а потім – склейка і російська армія просто вбиває цивільних. Це спрацювало як контрпропаганда.

Це був мій перший документальний фільм. Він зроблений нестандартно. Це документальний трилер. У мене навіть був випадок, коли мені сказали: "Любомир, я б зняв крутіше на дрон". Я кажу: "Так це ж не я знімав. Це знімав командир, який робив цю операцію".

– Ще один ваш фільм про війну "Ми були рекрутами". Хтось говорить, що це дуже класна стрічка, але є і критика, коли кажуть, що "співвідношення очікування / реальність приблизно 2 до 10". Що відповісте на це?

– Я – режисер-візіонер і намагаюся робити те, що в нас буде, а не те, що в нас сьогодні є.

Мені би дуже хотілося, щоб наші військові виглядали так, як американські. Бо якщо ви подивитесь американське кіно, голлівудське, то це – чиста пропаганда американської армії. Я не бачу в цьому нічого поганого. Американську армію створив Голлівуд.

Гадаю, наші військові крутіші в тисячу разів багато в чому. І якби у нас були технічні і фінансові можливості (як у Голлівуду – УП), ми б побачили, хто насправді перша армія у світі.

Мені хочеться в моїх фільмах створювати атмосферу, яка буде мотивувати людей, працюватиме на рекрутинг. І я знаю багатьох людей, які ухвалили рішення підписати контракт після перегляду цієї стрічки. Прямо в кінозалах до нас підходили люди.

– Я теж подивилася стрічку, і в мене склалося одразу кілька вражень.

З одного боку мені дуже сподобалася картинка: знято справді круто. З іншого боку, я у фільмі бачу три "Хамві", які їздять центром Києва з військовими в повному екіпіруванні, але в житті я бачу військових, які їздять столицею на "корчах" без будь-якого додаткового спорядження.

Чи не здається вам, що ви показуєте картинку, якої насправді не існує?

– Ви не бачите "Хамві" на вулицях, бо вони всі на фронті, вони всі працюють. Але я візіонер і хочу, щоб їх було багато тут теж, тому зняв, що вони їздять по Києву.

Мені кажуть: "О, так ви показуєте крутих пацанів на "Хамві", а чому ж ви не показуєте, як ловлять людей і запихають у бусики?". Я кажу: "Щоб що? Щоб ще раз про це нам нагадати?".

Цей фільм був створений, щоб надихнути людей. Тому що нам сьогодні не вистачає продукту, який би надихав.

– Яке кіно про війну українські режисери мають створювати зараз для західної аудиторії?

– Треба дуже правильно балансувати з наративами. Сьогодні треба робити акцент на переможній історії людей. Тому що ті ж самі американці звикли до героїв. Вони виховані Голлівудом на супергероях. Вони люблять героїв, допомагають героям, хочуть бути поруч з героями.

– Якщо американці дуже люблять героїв, чому Голлівуд сам досі ще не зняв жодного фільму про українську армію, якою зараз всі захоплюються?

– Перша причина – американська армія не воює в Україні.

Друга – американці чекають героїв-переможців: голлівудські студії не будуть ризикувати вкладати багато мільйонів доларів в кіно про героя, який сьогодні, можливо, переможець, а завтра, можливо, вже ні.

Третє – нам не сподобається голлівудське кіно про українську війну, тому що це буде зовсім поверхнева історія, тому що американцям дуже складно буде зрозуміти, хто такий український герой.

Якщо ми самі зараз не візьмемо переможні історії наших нових героїв і не почнемо їх засовувати буквально в глотки всьому світу, ми просто програємо.

– У 2023 році фільм про Олексія Навального отримав "Оскар" як "найкраща документальна стрічка". Чому комітет жюрі цієї кінопремії ухвалив тоді таке рішення?

– "Оскар" – це завжди, знаєте, така противага політиці американського уряду. Так воно працює, не знаю чому.

У цьому випадку єдине логічне пояснення, яке я для себе бачу, те, що кіноакадеміки сказали собі, що якщо віддадуть свій голос за цей фільм, то, можливо, врятують людину.

До того ж наступного року "Оскар" отримала Україна. Тобто це такий баланс.

– Як взагалі росіяни почуваються зараз у Голлівуді?

– Та ніяк. Якісь актори грають бандитів та й усе.

Базово Росія не має ніяких шансів у Голлівуді. Більше шансів має в Європі. Приклад цьому те, що зараз відбулося у Венеції на кінофестивалі. Тобто гроші не пахнуть, а Кремль грошей своїх на це не шкодує. Вони будуть і далі розміщувати на великих платформах свої роботи. Максимально лобіювати це все.

І нам не треба сьогодні намагатися кричати світу, ай, росіяни погані. Це вже факт. Нам треба сьогодні протиставляти їм свої перемоги, своїх класних людей.

– Чи розуміють у Голлівуді те, що зараз відбувається в Україні?

– Ми трішки перебільшуємо цікавість до України. Справа у тім, що Америка дуже далеко. У людей там проблеми з географією. Там не всі знають, де Франція. Це – частина американської пропаганди. Там у школах вчать, є Америка і в ній є все, а десь є ще інший світ.

– Певний час ви знімали кліпи і працювали, зокрема, з виконавцем Потапом. Він один із тих українських артистів, який під час повномасштабної війни опинився поза межами України. Як ви ставитеся до цього?

– У нас насправді така ситуація і з багатьма акторами склалась. І Дмитро Ступка за кордоном зараз, і Богдан Юсипчук за кордоном… Це – їхнє рішення.

У нашому фільмі "Ми були рекрутами" є друг Істок, який сказав: "Ті, хто сьогодні за кордоном, не заслуговують повертатися назад. Нехай живуть там, нехай будуть щасливі там, хай роблять, що хочуть. Але вони не можуть претендувати на нашу перемогу і розділити її з нами".

Це може здаватися дуже легко: виїхав, потім приїду, повернусь. Не вийде.

Я теж міг залишитися в США. У мене є грін-карта і я через кілька років міг отримати американський паспорт, бути американцем і ходити розказувати всім, що мені пофіг, бо я громадянин іншої країни. Але я дуже люблю свою землю і місія, яку я виконую сьогодні навіть у цих документальних невеликих фільмах, більша, ніж я б зробив п'ять фільмів для Warner Brothers.

– Чи зможуть такі актори й артисти, які під час війни опинилися поза межами України, потім зніматися у ваших фільмах?

– Ні. І взагалі сьогодні я буду надавати перевагу ветеранам, людям, які тут роблять дуже багато, тому що це – чесно. Тобто люди мають розуміти, що за свої помилки треба платити.

Є люди, які виїхали за кордон давно, але які допомагають. Це – зовсім інша історія. А є люди, які просто живуть своє життя та й живуть. Я зараз не кажу про те, що в них треба відібрати паспорт, вони не заслуговують просто на те, щоб розділяти з нами подальше життя українців та й все.

– Серед тих, з ким ви працювали на знімальних майданчиках, є і ті, хто пішов воювати або став волонтером. Зокрема, молодий актор Паша Лі, який у березні 2022 року загинув під час обстрілу в місті Ірпінь.

Яким Павло був як актор?

– У нього був величезний талант. Це – український Джим Керрі. Неймовірно талановитий актор. Це той момент, коли в мене не було для нього якоїсь великої ролі, в якій би він розкрився.

Він був неймовірно позитивна, класна людина. І ми мали на нього великі плани. Я планував зняти з ним дуже гарну історію, де він би був головний герой. Це мав бути комедійний проєкт.

І коли мені зателефонували, що Паша загинув, я сказав: "Цього не може бути". Я написав Ахтему Сеїтаблаєву, який тоді був там неподалік, питаю: "Це правда?". Він каже: "Так". І в мене просто полились сльози. Я плакав, як мала дитина, не міг себе стримати. Це дуже боляче – втрачати людей.

Пізніше, через пів року, ми втратили Артура Світухова – дуже близького друга з нашого продакшену. У нього батько воював на тому боці. Така драматична історія. Він був мінометником. І це друга така втрата болісна.

– Як зараз виглядає ситуація на акторському ринку? Чи є відтік акторських молодих талантів за кордон?

– У нашій індустрії зараз відбувається велика криза. Величезна криза. Гадаю, це одна з найбільших криз, яка існувала.

Дуже багато акторів виїхало. Багато дівчат повиїжджало. Але з дівчатами не така проблема, бо актрис у нас більше, ніж акторів.

Проблема ще й у тому, що не всі актори хочуть грати військових. Наприклад, Дмитро Рибалевський. Ми знімали соціальні ролики, і мені потрібен був актор, який зіграє військового. Саме актор, бо задачі непрості були. Я звернувся до Міті, але він каже: "Я не зможу. Я не зможу надягати форму в кадрі, якщо я її не ношу зараз в реальному житті".

І мене це прям так пробрало. Уявляєте собі? Актор під час війни, не маючи багато зйомок, відмовляється від оплачуваної ролі, тому що не може знятися у формі, яку не носить у житті. І я думаю: "Блін, Мітя, як це круто!". І таких історій багато є.

– Ви згадали, що певний час соромились говорити, що знімали "Штольню". А чи не шкодували ви, що знімали "Скажене весілля 3", котре критикують за культивування шароварщини, яку намагалася нав'язати Україні Росія?

– Кожен режисер має проєкти авторські й індустріальні. Наприклад, Гай Річі знімає свої фільми і знімає, наприклад, для Діснея історію про Аладдіна. Тобто є речі, які просто треба прийти і зробити.

Я би не сказав, що "Скажене весілля" прям шароварщина. Це кіно про українське село, про частину культури. Вона має свою аудиторію. Такі фільми теж треба. Але, звісно, це трохи не те кіно, яке я роблю.

– Що б ви порадили подивитись тим людям, які ніколи не бачили українське кіно?

– Які не українці?

– Ні, українці, просто не бачили жодного фільму, знятого українцями.

– Мені здається, вже всі бачили українське кіно. Але окей.

Тоді хочу сказати всім, хто не дивився українське кіно, що воно краще, ніж українські машини. Ви можете його не боятися. Включіть, подивіться.

Протягом 20 останніх років в Україні створено дуже багато крутих проєктів. Точно набереться з десяток класних фільмів, з яким ви можете зрозуміти, хто такі українці.

"Тіні незабутих предків" рекомендую глянути. Дуже класна історія. І не тому, що я її зняв, а тому що вона класна просто.

На жаль, українське кіно не має сильного бекграунду. Воно тільки формується. Мені дуже його шкода. Якби українське кіно було людиною, я б його обійняв і гладив, бо воно, бідолашне, все намагається, а тут то ковід, то війна, то ще щось.

Українським фільммейкерам сьогодні потрібна підтримка як ніколи. І навіть перегляд українського кіно вже є такою підтримкою.

Софія Середа, УП